Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

– Дивись, куди преш! – Я відчув, як чиясь нога мені добряче врізала під дих, і всі вчорашні забої враз озвалися свіжим спалахом болю.

Я відскочив убік, і вчасно – повз мене пройшли чоловіки, насилу несучи якусь особливо важку ношу, загорнуту в помаранчеву тканину, посипану пелюстками квітів. У цей момент натовп розступився перед нами з Нанді, і я врешті побачив вогонь.

Я побачив кілька багать – здається, три з них горіли, – і мені здалося, наче хтось ухопив мене за серце і боляче-боляче стис, так, що я аж дзявкнув від несподіванки. «Там буду і я», – промовив мені голос усередині, і невідворотність цього шляху справила на мене гнітюче враження. Густий дим валив із багаття, яскраві язики полум’я виривалися з купи дров, а тяжкий, нудотний дух горілої плоті п’янив і спокушав, але й відштовхував, вивертав мій шлунок назовні, так, наче я сам не міг визначитися до кінця, за кого ж я в цій боротьбі вогню і тіл – на боці стихії чи людини. Я заворожено дивився на вогонь, намагаючись вгледіти в ньому обриси тіла, сподіваючись, раз уже ця таїна буття розкрилася переді мною, роздивитись її потворне нутро. Чоловіки – закіптюжені, аж чорні від вогню, з яким вони тут були на «ти», ходили довкола багать із довгими дрюками і підправляли дрова, аби ті горіли краще. Врешті одна з дровиняк на вогнищі біля мене осунулась і скотилася, відкриваючи моєму поглядові чиюсь голову. Я не міг відірвати погляду від цієї оголеної правди – догораючого черепа, білого, розпеченого, що тхнув паленою плоттю. Мені здалося, що в цьому черепі згустилася для мене вся дійсність – колись і крізь мої очниці палатиме вогонь, і там не буде нічого, нічого, нічого – тільки полум’я.

Нове тіло понесли до Ґанґи, і я почав слідкувати одночасно за вогнями і за тим, що робитимуть з тілом родичі. Схоже, чоловік, котрий копнув мене, був сином покійного – тепер він стояв біля ріки і вкидав у неї рис, щось промовляючи. Далі тіло поклали на купу дрів, приготованих чорними чоловіками (серед них були й кілька зовсім малих іще хлопчаків), приклали хмизом і син став обходти гору з дровами, тикаючи в неї смолоскипом, що передали йому люди зі шмашану.

– Ходімо сюди, – гукнув мені Нанді, манячи йти далі, за багаття. – Там є зручне місце, звідти все буде видно.

Мені здалося, що на вулиці, замість яскравого сонця, висить темна пелена хмар. Щойно коли я знову почав рухатися, паволока розпалася, і я побачив, що навколо мене знову живий світ, населений живими істотами, і що світ мертвих, який на хвилину відтулився мені, міститься десь там, трохи далі, але ще не в мене під носом.

Нанді виліз на зручну площадку біля напіврозваленої бані, яка стирчала з води. Вмостившись поруч, я відчув себе частково захищеним старшим товаришем.

Я зиркнув на бика, але Нанді, не зважаючи на мене, споглядав із непроникним виглядом Манікарніку. На його морді не відображалося ніяких почуттів – хіба лише спокій, дрібка серйозності й співчуття, і, може, крихта врочистості. Загалом же він дивився на все, що відбувалося на ґгаті так, наче це було для нього найбільш звичною процедурою на світі.

Поки там що, до одного з багать підійшов хтось із членів родини покійного. Багаття вже наполовину згоріло, воно було трохи пооддаль від мене, але жар його продовжував обпікати морду нездоровим вогнем. Я стежив за тим черепом, котрий викликав у мені стільки містичних переживань, і мені ще здавалося, що він – той череп – слугує своєрідним мостом між світом поцей– і потойбічним. Над Манікарнікою висіло відчуття святості й смерті, густого бруду, який перетворюється на попіл, і я раптом побачив іншу сторону всього, що відбувалося. Мені здалося, що все це нутро світу – той край речей, яким світ явлений торкається чогось позамежного, де гуляє смерть, де все таємниче і не схоже саме на себе – весь той кишківник матерії, зазвичай прихований від порожньої уваги, тут був розкритим, безсоромно роззявленим. І тут воно все світилося. І все, що бруднило безсоромністю, блудом і відвертістю, раптом очищалося, і замовкало, і набирало того виразу, котрий я ловив на морді Нанді – спокою, величі, трохи туги і врочистості. Але загалом – безпосередньої прямоти вічності.

Хтось із родини підійшов з дерев’яною палицею до вогню, на який я знову задивився, й одним ударом палиці розколов біліючий череп. І щось наче звільнилося в мені – я відчув полегкість.

Нанді з цікавістю глянув на мене.

Я мовчав.

– Так син зробив своєму батькові, – промовив Нанді. – А потім його син зробить це і йому… І так далі…

Я продовжував мовчати, намагаючись зрозуміти, про що це світло, про що ця тиша, яка запанувала в мені – ця урочиста, велична хвилина.

– Це – золота гірлянда, Джеррі. Вона тягнеться з минулого і зникає в майбутньому. Це – вічність.

У той момент я відчув, що немає ні минулого, ні майбутнього, а є тільки ця мить, коли ми з Нанді лежимо на мурах старого, напівзруйнованого і все ж вічно живого міста. І це місто дихає, дихає цією миттю, існує лише як крихітний відтинок часу, достатній, аби вмістити в собі всі ці живі істоти, які на секунду потрапляють у нього, аби пережити кошмари і блаженства всесвіту, а потім виринають, повертаються у вічне теперішнє. Я озирнувся навколо, і побачив, що цю мудрість знали всі – її знали Ґанґа і Манікарніка, знали Нанді й це небо, під яким так спокійно, нічого не боячись, він розпластався по камінню, знали всі ті дармоїди, котрі, виблискуючи зубами, намагалися випросити у туристів кілька доларів на чай, бетель і сигарети. Знали ті, що готували вогонь для кремації. Знали й сім’ї, що приходили проводжати своїх покійників у далеку путь, – знали й тому не мали ні страху, ні відчаю на обличчі, а робили всі свої справи спокійно, навіть з радістю. Тільки туристи, що гидливо ховали носи у футболки та шалі від запаху, що бив їм у ніздрі, ще не хотіли цього прийняти. У той